Фільм з'явився в той час, коли багато шкіл перейшли на онлайн-навчання, рекордна кількість людей працює з дому, а соцмережі знайшли нову цінність, оскільки вони дозволяють спілкуватися з близькими, яких ми не можемо побачити особисто... ⠀ І хоча соцмережі можуть посилювати такі проблеми, як буллінг, самотність і нереалістичні стандарти краси, вони точно не створили їх. Цікаво, що думки з приводу фільму розділилися чітко по індустріях: айтішники, венчурні інвестори, підприємці в основному іронізують з приводу серйозності його змісту, а журналісти і активісти сурмлять про те, що насувається апокаліпсис. ⠀ Мені фільм здався важливим, але пласким. А вам?

«Дорогі товариші!» - сильна мелодрама, як кажуть - на розрив. Але Кончаловський порівнює головну героїню з Антигоной. Значить, цей фільм і трагедія. Юлія Висоцька грандіозна. Вона, до того ж, і родом з Новочеркаська і блискуче володіє південноруською говіркою, такою близькою до української. Сергій Ерліш в ролі батька головної героїні, колишнього козака, що тихо п’є на кухні у витягнутій зі скрині дореволюційній формі з георгіївськими хрестами на грудях - просто неймовірний. «На Дону Бога немає, доню», - говорить він Людмилі. І ми розуміємо, що немає його і в усій країні. Талантом, волею і енергією 83-річного Кончаловського не можна не захопитися, ось вже хто ніколи не перетвориться в старого.

Наступним експериментом Роома на грунті гомоеротизму став «Суворий юнак» (1936) за сценарієм Юрія Олеші з натовпом атлетів в білих трусах, які звалилися в сталінський Союз звідкись із Стародавньої Греції, щоб метати на стадіоні диски, правити возами з кіньми і позувати перед дзеркалом, задаючись питанням: «Гарний я або негарний?». Для повноти сюрреалістичної картини герою сниться сон в дусі «Золотого століття» Бунюеля, після чого здається, що всі остаточно збожеволіли. «Суворого юнака» передбачувано заборонили за втечу від соціалістичної реальності, якою він, безумовно, і є.

Одним з перших радянських фільмів, де знайшлося місце гомоеротиці, стала німа картина Абрама Роома за сценарієм Віктора Шкловського «Третя міщанська» (1927). Фільм, знятий ще в епоху НЕПу, прославляв любов утрьох, прямо натякаючи на життя Володимира Маяковського в сімействі Бриків. До подружньої пари приїжджає старий друг чоловіка, і трійця починає жити у вільному шлюбі. Чоловіки працюють, дружина обслуговує їх у побуті, в фіналі їй це набридає, і вона - вагітна від когось з них - їде.

Сила фільму бачилася в здатності Голлівуду створювати магію кіно, незважаючи на майже конвеєрне виробництво. І актуальності - небажання Ріка на початку фільму ризикувати відображало ставлення американського суспільства до участі у Другій Світовій війні до Перл-Харбора. А зміна, яка відбувається з Ріком до кінця фільму, корелювала з настроями американців після оголошення війни.

Кабаре - не просто мюзикл, але й антифашистська драма з серйозним смисловим навантаженням. Кабаре тут виступає метафорою деградації окремої особистості і всієї нації під тиском наступаючої на Європу нацистської чуми.

У “Сходженні”, шедеври дружини Климова - Лариси Шепітько.

Я бачив схожі кадри тільки в кіно. У великому фільмі Елема Клімова “Іди і дивись”.

По ходу фільму згадується теорія поглинання Віллера - Фейнмана (я записав), вона ж так звана часосиметрична теорія. Не витрачайте час на пошук її пояснення в інтернеті, як це зробив я, для розуміння фільму це не знадобиться. Та й взагалі - “Тенет” зовсім(!) не обов'язково розуміти, щоб отримати від нього задоволення. ⠀ Що точно зрозуміло і про що я не перестаю думати після перегляду - це неймовірна сценарна віртуозність. Для того, щоб склався подібний пазл, потрібно багато років. І Нолан їх не шкодує…

The remarkable story of Brazilian racing driver Ayrton Senna, charting his physical and spiritual achievements on the track and off, his quest for perfection, and the mythical status he has since attained, is the subject of Senna, a documentary feature that spans the racing legend's years as an F1 driver, from his opening season in 1984 to his untimely death a decade later.

Вальс із Баширом, режисер Арі Фольман ⠀ На початку фільму старий друг режисера Арі Фольмана, сидячи вночі в барі, скаржиться йому на те, що його переслідує один і той же жахливий сон: за ним женуться 26 розлючених собак. Чому 26? “Все дуже просто, - відповідає приятель, - коли ми були на війні в Лівані, в 82-му році, в моїй роті знали, що я стріляти в людей не зможу. Мені доручили перестріляти всіх собак в арабському селі. Собаки виють і гавкають, коли відчувають чужаків і, таким чином, попереджають терористів. І я перестріляв всіх 26 собак, які були в цьому селі. З тих пір вони мені сняться щоночі. Ти міг би що-небудь з цим зробити?” На Каннському кінофестивалі показ в конкурсі цієї жанрово-гібридної, з елементами ігрового і документального, кінострічки, повністю зробленої як анімація картини, викликав шок.

У Museum of Moving Image в Нью-Йорку виставка Behind-the-scene (виробничого процесу) шедевра Стенлі Кубрика “Космічна Одіссея 2001 року”. ⠀ Нагадаю: фільм розповідає про серію зустрічей людей з таємничими чорними монолітами, які впливають на хід всієї людської еволюції. Перша зустріч відбулася на самому початку зорі історії, друга - на Місяці в епоху освоєння навколоземного простору, знайдений там моноліт випускає потужне випромінювання в бік Юпітера, куди і відправляється експедиція, якою командують два астронавта і надрозумний комп'ютер HAL 9000. Решта команди знаходиться в стані анабіозу…

Сьогодні дозволю собі нагадати вам про один з найкращих і мною улюблених військових фільмів. “Торпедоносці” - це історія про радянських камікадзе..." - так одного разу охарактеризував свою картину режисер Семен Аранович в інтерв'ю.

Після постів про фільми Фелліні і Бертолуччі буде логічно звернути вашу увагу на фільми двох найважливіших для мене режисерів - Лукіно Вісконті і Мікеланджело Антоніоні. ⠀ Спочатку про “Загибель богів”, що відкриває у творчості Вісконті німецьку трилогію, серцевиною якої є “Смерть у Венеції”, а замикаючою частиною “Людвіг”. Вісконті звертається до найгостріших сюжетів німецької філософії, історії та культури для того, щоб простежити, як фашизм - і в муссолінівській Італії, і в гітлерівському Рейху - підживлюється художньою маніфестацією зла, кризою культури, яка становиться. ⠀ Це і є “Загибель богів”, “посмертний твір” Ріхарда Вагнера, який не потребує нового іменування.

Крім обмежень, нинішні часи пропонують і рідкісні в звичайному житті можливості. Наприклад, повернення до улюблених фільмів. Днями я переглянув “Солодке життя” Федеріко Фелліні. Шедеври, вибачте за банальність, не старіють.

Колись в юності я подивився фільм, який сильно мене налякав. Це була картина Стенлі Крамера “На останньому березі”. Фільм цей зараз майже забутий, а даремно. У ті роки, коли загроза ядерної катастрофи була не менше реальна, ніж сьогодні загроза коронавірусу, фільм цей справив на весь світ таке страшне і потужне враження, що в ООН було навіть прийнято рішення: показати його в так званий День Миру в усіх країнах одночасно.

Коли дивишся цей документальний фільм, чітко розумієш, що зараз йде останнє покоління очевидців жахливих подій в Європі. І тому особливо важливо зберігати пам'ять минулого. Зберігати і передавати в майбутнє. Фільм “Анна Франк. Паралельні історії” гідно справляється з цією місією.

Фільм культового режисера Тайки Вайтіті “Кролик Джоджо”, створений компанією XX century Fox, що не вийде в російський прокат... І не тому, що його дистриб'ютору відмовили в отриманні прокатного посвідчення, а тому, що прокат фільму компанією Disney у нас навіть не планувався. Не те, щоб ця цілком дивна новина дуже дивує, але хочеться окремо зафіксувати те, що трапилося. Якщо в минулому році ми з вами обговорювали заборону дуже пристойного, але дратуючого ревнителів радянського минулого фільму “Смерть Сталіна”, то в цьому році зарубіжні прокатники навіть і не намагаються запропонувати увазі вітчизняної аудиторії фільм популярного режисера. Це, звичайно, самоцензура. Якщо ви ще не чули про фільм, то розповім в двох словах - це незвичайна антивоєнна історія про 10-річного німецького хлопчика під час 2-ї світової війни, який від самотності і невпевненості придумує собі уявного друга. Так часто вчиняють діти. Але хлопчик, що живе в нацистській Німеччині, в якості друга уявляє того, чиє ім'я і образ він бачить всюди - Гітлера... Тайка Вайтіті - один з найталановитіших і сміливих режисерів нинішнього Голлівуду. Крім того, і це не дуже широко відомий факт, він єврей і він довго жив під прізвищем Коєн (по-російськи - Коган). Це прізвище його матері, російської єврейки. Запідозрити його в неповазі до жертв нацизму чи симпатії до Гітлера (цю роль, до речі, режисер виконав у фільмі сам) просто неможливо. Звичайно, Тайка провокативний, але разом з провокацією він пропонує змістовну і розумну розмову про ненависть, співчуття, брехню і любов. Німецький хлопчик в нацистській Німеччині придумує собі друга, який є похідною його життєвих обставин, несправедливих і підлих. Але в цих же умовах його мама - її грає Скарлет Йоганссон - ховає в будинку єврейську дівчинку, ховає її, незважаючи на смертельну небезпеку для себе і свого сина. “Кролик Джоджо” отримав на найважливішому фестивалі в Торонто єдиний приз, який там можно отримати - приз глядацьких симпатій і, я вважаю, не випадково. Аудиторія почула важливе послання, яке звучить в цій сміливій історії, і оцінила його. Як шкода, що російські глядачі зробити цього не зможуть.

Я подивився фільм “Смерть Сталіна” на кінофестивалі в Торонто, коли ми з Андрієм Звягінцевим представляли там “Нелюбов”. Мені фільм Януччі сподобався, він здався мені дотепною, бурлескною і сатиричною комедією. Він не боїться сміятися над людьми, яких наші батьки, як це сказати пом'якше, побоювалися. Ображатися на “історичні неточності” або вільну інтерпретацію характерів відомих персонажів, їхніх стосунків і політичних інтриг мені здалося безглуздим заняттям - жанр сатиричної комедії передбачає подібний погляд і інтонацію. Хоча зізнаюся - я досить трепетно ​​ставлюся до жанру історичного кіно і зазвичай болісно реагую на “розлогу журавлину”. Але будучи знайомим з роботами режисера Армандо Яннуччі, можу засвідчити, що головною темою його творчості давно стала десакралізація влади. Його найвідоміший фільм “У зашморгу” (хоча In The Loop правильніше було б перекласти як “В курсі”) розповідає історію самозакоханого ідіота, третьорядного міністра уряду Великобританії, який одного разу дає невдале інтерв'ю, чим фактично запускає невблаганний процес військового вторгнення сил США і Великобританії в Ірак. У цьому фільмі Яннуччі найжорстокішим і найбільш принизливим чином висміює і уряд Великобританії, і Білий дім, і Пентагон, і пресу, яка обслуговує владні інтереси. Точно так само і в своєму серіалі “Віце-президент”, одному з найпопулярніших на американському телебаченні, він зло і точно викриває та влучно сміється над керівниками Білого дому. В цьому і полягає його позиція - висміювати людей, що володіють великою владою. У всіх своїх картинах цей режисер прагне донести просту думку про те, що найстрашніший режим обов'язково виявиться смішним і жалюгідним, що розмова з владою можлива не тільки з колін, а дивитися на владу не так вже обов'язково знизу… Ймовірно, саме ця звичка обов'язкового вшанування влади, укорінена в нашій психології, і стала головним “подразником”, що викликав гучний скандал навколо фільму в Росії. Сумно... ображатися на сатиру - значить залишатися в полоні тих самих фобій і страхів, які вона і висміює.

Я завжди вважав Україну надзвичайно багатою країною з точки зору людського ресурсу. Тут багато обдарованих людей. Але внутрішньої рішучості інвестувати у власний людський капітал немає. Мало читають, дивляться, вчаться. Звідси і ідеї не представляють особливого інтересу, за винятком "Племені". Плем'я стало фактично єдиним очевидним подієвим фільмом, зробленим в Україні, який свідчить про те, що це можливо - зробити сучасну, незвичайну, яскраву, провокативну, що досліджує людину в її граничних станах і в цьому сенсі впливає на середовище проживання, картину. Це найкраще, що я бачив в Україні за багато років.

На мене справило велике враження молоде французьке кіно. Це історія, яку зробила Уда Беньяміна про двох арабських дівчат з неблагополучних кварталів, які всіма силами намагаються домогтися успіху.

На мене справив враження фільм, який отримав приз за режисуру "Випускний" Крістіана Мунджіу, одного з класиків нової румунської хвилі. Потужна картина, корисна для українських кінематографістів, тому що нічого такого, що не можна було б зробити в Україні технічно, в ній немає.