Вважаю, це найкращий спектакль з усіх, що я бачила в постановці Петра Наумовича. У ньому стільки його самого - не знаю, як це описати. Стільки любові, болю і світла я не бачила ні в одній постановці. Спектакль, який очищає. Для мене це приклад, яким повинен бути театр. Такого більше ніколи не поставлять...

Для мене цей спектакль - радісна туга. Туга за своїми 80-90-ми рокам, виражена через життя і поезію Бориса Рудого. У нас є "кричалка" перед кожним спектаклем, коли ми складаємо руки і "синхронізуючись", говоримо якусь загальну фразу, для кожної вистави вона своя. У цій виставі вона звучить так: "Як добре ми погано жили”.

Цей спектакль пройшов дуже складний етап "зльоту". Він був розгромлений критиками спочатку, а через два роки його розглянули, відчули; пішли статті з вибаченнями. Одного разу моя близька подруга сказала мені: "Я ось дивилася на записи, як працює Фоменко, і зрозуміла: він шаман. Постійно щось наговорює артисту, той, можливо, навіть не розуміє всього, що йому говорять...". Частково вона була права. Те, що він говорить на репетиціях, часом спливає в пам'яті з підсвідомості роки через три. Ось такими виявилися "Три сестри". Спектакль, схожий на підлітка з неусталеним центром тяжіння. Як він пройде - залежить тільки від загального настрою, ніяких інших "милиць" немає.

Багато людей задають питання: "А як ось це, грати спектакль років десять?" А як щодо 25? Цифра ніяк не вкладається в голові, коли ти дивишся цей живий спектакль, сповнений легкості, іронії і хуліганства. Одним словом, легендарний спектакль! До всього іншого - спектакль, який грають однокурсники.

Я збилася з рахунку, скільки разів я дивилася цей спектакль, думаю, близько 10. В ньому вражає все: рішення, декорація, світло, візуальна ілюзія. Про гру акторів можу говорити годинами. Те, що вдалося Галі Кашковській, заслуговує на окрему увагу. Їй вдалося створити справжній архетип турботливої самотньої матері. Якщо говорити про жанр вистави, то я б його назвала - психологічний гротеск. Вистава з великою силою.

"Вам напевно буде нецікаво, нафталін, але ви все ж не судіть суворо", - сказав Петро Наумович, коли мене посадили поруч з ним на одному з перших показів спектаклю. Я була в повному здивуванні, тоді я не зовсім розуміла його гумору та іронії. По духу спектакль нагадує спільну роботу двох братів, один з яких режисер, інший - автор. Один Фоменко, а інший Пушкін.

Цю постановку я подивилася майже останньою з усього репертуару театру. Для мене вона стала одкровенням. Переплетення ниток часу і життів людей, яке наводить на дуже просту думку про те, що є це "найважливіше" ...Спектакль тривав чотири години, але у мене було відчуття, що я могла б дивитися ще і ще.

Сходила на цей спектакль, коли ми вже вступали до Петра Наумовича. Це було кохання з п'ятого разу, а все тому що щастя прочитання роману у мене попереду. Після п'ятого перегляду я зрозуміла щось дуже важливе, що не можна озвучувати. Пам'ятаю, як після одного спектаклю я не могла говорити години півтори, таке враження він на мене справив. Просто текли сльози і стояв клубок у горлі.

До сих пір не можу повірити, що це Толстой, поставлений на сцені. Здавалося б, декорації самі академічні, але як же все легко! Сцена, коли Ксенія Кутепова і Олексій Колубков жадібно вдихають аромат листя, а потім і побутових предметів, для мене одна з головних. Той захват і безпосередність, яку відчувають люди, будучи закоханими, потрапляє в серце і залишається на довгі роки - принаймні, у мене так.

З цієї вистави розпочалася моя любов до Майстерні, в ньому грає Віра Строкова. Закохалася в постановку я відразу і люблю її до цього дня! Обов'язкове правило для мене - побачити цей спектакль хоча б раз в сезоні. Стільки в ньому думок, що потрапляють в саме серце ...плачу постійно.