Перший і єдиний випадок в практиці Каннського фестивалю - режисер отримує другу «Золоту пальмову гілку» за другий фільм поспіль. А потім ще «Золотий глобус» і «Оскар». Але карколомний тріумф «Любові» недивний. До того ж, у цій знову знятій у Франції сучасній камерній драмі немає практично нічого спільного зі стилізованою історичною фрескою «Білої стрічки».

Підзаголовок «Білої стрічки» - «Історія дітей Німеччини». Дія відбувається в сільській місцевості і невеликому містечку навколо садиби місцевого барона. У центрі сюжету підлітки, ще не пройшли першого причастя. Разом з оповідачем, молодим шкільним учителем, ми намагаємося дізнатися і зрозуміти причину кількох подій, в ході яких постраждали місцеві жителі, серед них хлопчик з когнітивними порушеннями.

Одночасно безкомпромісна лавсторі і безнадійне дослідження незадоволеної потреби в любові, «Піаністка» - хірургічно вивірене видовище, автор якого ретельно дозує емоції і таким чином досягає максимального ефекту. Переносячи на екран новаторську прозу Єлінек, яка через три роки отримає Нобелівську премію з літератури, Ханеке знаходить точні безсловесні еквіваленти для її тексту, побудованого на модерністській формальній техніці.

Радикальний художній жест і декларативно нестерпне кіно, «Забавні ігри» надовго стали візитною карткою не тільки режисера, але і багатьох його акторів, особливо Ульріха Мюе (він грав ще в двох картинах Ханеке, а потім в гучній стрічці «Життя інших») і його дружини Сюзанни Лотар (також знімалася в інших стрічках Ханеке і пізніше в «Читець»), які обидва трагічно рано пішли з життя, а також Арно Фріша, відкритого Ханеке в «Відео Бенні». Знімав «Забавні ігри» Юрген Юргес, багато років по тому взявся за інший експериментальний проект - «Дау» Іллі Хржановського. Десять років по тому Ханеке продовжив долю «Забавних ігор», знявши в США надзвичайно точний англомовний римейк в аналогічних декораціях - тільки з іншим оператором, Даріусом Хонджі, і іншими акторами, Тімом Ротом, Наомі Воттс і Майклом Піттом, в головних ролях.

Можна розглядати цю трагічну стрічку як притчу про безвихідність комфорту, як критику сучасної Європи, або бачити в ній метафізичне дослідження потягу до смерті і небуття. Так чи інакше, режисер уникає риторики і концентрується на зображенні - уявно-статичному і оманливо нейтральному.