Найбільш незвичайним і новаторським твором пізньої Муратової стають «Чеховські мотиви» - складний колаж з не найвідоміших текстів письменника, з яким її порівнювали протягом усього життя.

Якщо «Пізнаючи білий світ» - головний фільм Муратової про любов, то «Три історії» - її остаточне висловлювання про смерть. У першій новелі «Котельня № 6» закомплексований інтелігент приносить до знайомого кочегара-поета оголений труп вбитої ним сусідки, яка розгулювала по квартирі голою (загорнуте в поліетилен тіло - можлива цитата з «Твін Пікса»).

Гучний фільм, масштаб якого мало з чим можна порівняти (і не тільки в творчості Муратової). У своєму художньому радикалізмі, емоційній проникливості, концептуальній строгості і формальній свободі «Астенічний синдром» стоїть особняком. Порівнювати з ним хочеться хіба що кращі тотальні інсталяції Іллі Кабакова, цикли фотографій Бориса Михайлова, «Чергу» або «Норму» Володимира Сорокіна, які одночасно описували, оспівували і знищували радянський всесвіт, який руйнувався на очах.

Другий фільм Муратової «Довгі проводи» (1971) - зроблений з тією ж командою на тій же студії, пронизливу драму хворобливих відносин матері з дорослим сином (багато хто вважає її найкращою роботою Зінаїди Шарко) - спіткала катастрофа. Фільм ліг на полицю, звідки його зняли тільки в кінці 1980-х. Водночас, ця похмура історія забезпечила картині культовий статус. На цьому тлі нерідко несправедливо забувають про першу кольорову стрічку Муратової - єдину, яку вона зняла на «Ленфільмі». Саме в картині за Григорієм Баклановим, що отримала химерну назву «Пізнаючи білий світ», сформувався зрілий стиль режисера.

Неймовірний феномен, постановниця-трансформер, яку неможливо зарахувати ні до одного напряму, течії або хвилі, Кіра Муратова була заручником своєї унікальності. Її часто не зовсім розуміють, майже завжди недооцінювали і ніяк не могли навчитися дивитися - хоча її експериментальний кінематограф ніколи не був зарозумілим або елітарним, а завжди говорив прямо про насущне і найважливіше.